Фестиваль «Червона рута»: знущання над людьми та ухиляння від податків

Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка б не чула про музичний фестиваль «Червона рута». І якщо зараз про нього згадують не так часто, він вже не має визначального впливу на розвиток культурного життя в Україні загалом і музичного зокрема, колись «Червону руту» називали «провісником незалежності», справжньою музичною революцією.

Мені вдалось протягом досить тривалого часу (більше, ніж рік) бути не просто стороннім спостерігачем на цьому легендарному фестивалі, – я була одним із його організаторів.

Ось що з цього вийшло.

Запропонувавши мені переїхати в Київ на роботу, директор фестивалю Тарас Мельник попередив – жодного особистого життя. А оскільки я займалась ще науковою роботою – то й ніякої науки, відповідно. Я повинна зробити вибір.

Вибір було зроблено, я потрапила в Київ. Обіцяного житла, яким мене повинні були забезпечити, не виявилось – за свою кімнату я весь час платила сама. Зарплатню (коли вже покинула попередню роботу і приїхала в Київ), пообіцяли меншу, ніж по телефону. У квартирі, в яку поселили, не було умов навіть для тимчасового перебування – наприклад, ковдри, якою б можна було вкритись (а жовтень минулого року в Києві був дуже холодний, і до опалювального сезону в квартирі було градусів 12). Звичайно, я застудилась. Але на стажування з постійною температурою 38.5 – 38.8 ходила протягом всього робочого тижня, причому воно тривало як повноцінний робочий день (з 9.00 до 19.00, а іноді й довше) без обідньої перерви чи можливості вирішувати свої питання. Так мене «навчали».

Крім того, що обіцяне мені житло врешті не оплачували, за час, поки я поїхала в Ужгород за речами, туди поселили ще одну людину – не сказавши ні мені, ні їй, що кімнату ми ділитимемо між собою.

Гуманність та доброта роботодавців проявлялись на кожному кроці. Незважаючи на те, що ми зачиняли свою кімнату на ключ, приходимо одного разу додому в єдиний наш вихідний і бачимо, що всі меблі пересунуті, а одне з ліжок замінили. Без попереджень і нашої згоди.

І таких історій за рік назбиралось багато.

Та чи одна я потрапила в таку пастку, яка спочатку здається солодкою, незважаючи на, думаєш, побутові труднощі?

Молодих людей з хорошими рекомендаціями запрошують в Київ на роботу, обіцяючи їм молочні ріки і шоколадні береги. Так «Червону руту» протягом останніх кількох років організовували представники Львівської, Полтавської, Чернігівської, Кіровоградської, Закарпатської, Волинської областей. Оскільки працівники фестивалю зазвичай повністю залежні від роботодавців і фінансово, і житлом – на них дуже легко впливати морально. А якщо ще враховувати соціальну та юридичну незахищеність (адже ніхто з «Червоної рути» протягом багатьох років не був прийнятий на роботу офіційно) – складається ситуація, з якої кожен знаходив такий вихід по-своєму. Як правило, молоді люди, не витримавши тиску і відповідного ставлення, в певний момент не виходили більше на роботу, не узгоджуючи цього з керівництвом.

Але були випадки, коли піти «просили», при чому теж без жодних попереджень чи пояснень. Просто конверт із грошима за ще сьогоднішній день  і – до побачення. Жодних відпрацювань, жодних фінансових відшкодувань.

Чи не знали працівники, на що вони йдуть? Певною мірою, так. Але ти розумієш: щоб щось отримати, чимось можна пожертвувати. Наприклад, мене не оформили на роботі за трудовою книгою, але я здобуду обіцяний досвід, дізнаюсь багато нового. Цим можна тримати абсолютно недовго. Досвід ти здобуваєш на будь-якій роботі – і тобі за це відповідно оплачують, а знання взагалі здобудеш будь-де, якщо цього прагнеш. Фальшиві фрази про «українськість» і «патріотизм», якими теж на початку «замилюють» тобі очі, перестають діяти дуже швидко.

Я пропрацювала на «Руті» рік і 2 місяці. Весь цей час графік роботи перевищував за годинами допустимі норми, субота була теж повним робочим днем. Жодного разу за цей час моя заробітна плата не змінювалась, жодних доплат за те, що іноді працювали до 22-24-ої години, а іноді – без вихідних (з понеділка до неділі, і в понеділок знову на роботу).

Процес скорочення з роботи виглядав так. До мене підійшов Тарас Мельник, директор фестивалю, повідомив, що доплатить мені решту заробітної плати, і сказав: «Ми порадились з Оленою і вирішили, щоб ти завтра на роботу не виходила» (Олена Борсук, фантомний працівник «Червоної рути», її ім’я з певних причин не можна згадувати у присутності членів сім’ї Т. Мельника). Більше того – на те, щоб знайти собі нове житло і з’їхати з квартири, в якій я проживала понад рік, мені дали 2 дні. На моє зауваження, що за два дні я навіть речі свої перевезти не зможу, не те що нову квартиру знайти, Мельник сказав: «А що ж – треба». І почав задоволено посміхатись (!), усвідомлюючи складність мого становища і свою зверхність наді мною в той момент, як і те, що він зараз вирішує мою долю, практично виставляючи мене на вулицю.

Про те, щоб відшкодувати мені кошти, передбачені законом у разі скорочення працівників, не йшлося. Двічі я зверталась з таким проханням – його не задовольнили. Тарас Васильович Мельник не пропускав жодної можливості принизити мене – під час всієї телефонної розмови, у якій я просила відшкодувати належні мені за законом кошти, він не переставав пережовувати їжу, голосно плямкаючи в слухавку, а коли я договорила, кинув слухавку, не давши жодної відповіді.

З помешканням ситуація теж вирішилась не на краще – знаючи, що більше впливу на мене не мають, колишні роботодавці підключили сусідку (!) господині з восьмого поверху, яка регулярно почала надзвонювати мені на домашній телефон і переконувати мене в тому, що я повинна звільнити кімнату. Психологічний тиск посилювався також іншим чином – моя колишня колега, яка все ще працює на фестивалі, живе зі мною в одній квартирі. Почали телефонувати їй на мобільний, погрожуючи, що якщо не виїду я, її теж позбавлять житла. Жодних договорів з господинями ми не укладали, повністю довіряючи людям, з якими повинні були «творити спільну українську справу». Кошти за оплату кімнати, в якій я проживаю, із останньої зарплати Т. Мельник мені не виплатив, аргументувавши це тим, що передасть їх сам. Проте коли я зателефонувала з’ясувати, чому на мене тиснуть і хочуть, щоб я виїхала раніше, сказав, що до квартири жодного стосунку не має.

Між іншим, після розмови з господинями квартири (вони зараз перебувають за кордоном), виявилось, що викривлену інформацію про терміни мого виїзду з житла і ситуацію, яка склалася, надала та ж Олена Борсук (помста за неможливість впливати на мою долю особисто).  І вони спокійно погодились, щоб я жила, поки не знайду собі іншого варіанту (до наступного дзвінка, у якому таки попросили звільнити кімнату за найкоротші терміни).

Куди дивляться органи, які контролюють працевлаштування? Адже фестиваль існує 22 роки за державні кошти, і майже всі його заходи проводяться за державної підтримки. А дирекція фестивалю використовує людей, особливо молодих і не захищених фінансово, висмикує їх із своїх рідних маленьких містечок, запрошує в столицю, заманює гучним іменем, щоб покористуватись і викинути. Або використати і принизити до такого стану, щоб людина не витримала – і пішла сама. Це їм ще вигідніше. Тоді – жодного розголосу, жодних невдоволень.

Сподіваюсь, цього разу справа набуде достатнього розголосу, аби припинити знущання над працівниками, і звернути увагу на незаконну діяльність фестивалю. Хоч наше законодавство і недосконале, але свободу слова поки ніхто не скасовував.

І даремно чекати, що стан української культури та музики зміниться, поки їх доля в руках таких людей, та ще й підтримується державою.

 Фото – з архіву фестивалю "Червона рута"