категорії: репортаж

У Києві вчетверте пройшла "Кобзарська Трійця"

теґи: Київський кобзарський цех, Фестиваль кобзарської традиції "Кобзарська Трійця"

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.   

                          Т.Шевченко

 

На свято Трійці до Києва приїхали бандуристи, лірники, кобзарі з різних куточків України. А все це тому, що в Музеї Івана Гончара проходив ІV Мистецький фестиваль «Кобзарська Трійця». Ініціатором цього заходу є  Київський Кобзарський цех – організація, яка займається виготовленням давніх українських інструментів та реконструкцією гри на них. Цікавим є той факт, що до відновлення кобзарсько-лірницьких традицій долучається і молодь.  А цього року розширилась також георафічні межі фестивалю – приїхали митці з Півдня України – Одеси (Максим Трубніков) та Херсону (Євген Ветрук).

На подвір’ї музею звучали псальми, канти, думи, історичні пісні у супроводі ліри, бандури.

Кость Черемський

У козацькі часи співцями ставали люди, котрі не могли заробити собі на хліб фізичною працею чи військовими походами. Переважно це були осліплені чоловіки, а кобзарювання було їхнім єдиним заробітком. Мандруючи українськими землями, ці старці багато чого чули, знали. Свої знання вкладали у пісні-плачі, переказували в них історію народу, були його голосом.  Кобзарювання проіснувало аж до ХХ століття, поки радянська влада не знищила фізично майже всіх носіїв цієї традиції. Ті кілька людей, кому пощастило вижити, передали своїм учням у  спадок пісні  і часточку  козацької душі. Відтворюючи давні традиції, сучасні кобзарі теж ідуть в люди, оповідають про давні часи, діляться життєвою мудрістю. І нехай поміж ними є й молоді хлопці, та з їхніх вуст лунає розум народний, просіяний крізь віки, перевірений часом.

Протягом дня відвідувачі фестивалю могли побачити, як майстри з кобзарського цеху виготовляють інструменти – кобзу, ліру, старосвітську бандуру (за звичаєм музикантів кожен з них повинен сам собі виготовити інструмент).

У неділю ці інструменти були освячені (теж за давньою кобзарською традицією) в Іоанівській церкві, що на території Михайлівського золотоверхого собору.

Впродовж двох фестивальних днів проходили відеопокази фільмів про кобзарство, але сонячна погода і гра наживо музикантів не затримувала відвідувачів у музеї надовго.

Незважаючи на те, що пісні в репертуарі музикантів переважно сумні,  кобзарі – люди веселі, життєрадісні. Бандуру вони постійно порівнюють з жінкою і кажуть, що поводитись з нею треба теж, як з жінкою.

Для гостей фестивалю найцікавішою виявилась більш офіційна частина – коли всі перемістились в Етноклуб, зручно розташувались на стільчиках і налаштувались на уважне слухання. Майже на три години ми мали змогу поринути в світ історичний, а то й позачасовий. Мандруючи епохами, співчуваючи разом з виконавцями нелегким долям героїв дум, пісень, відпочивали душею.

Сліпий кобзар Олександр Тріус

Цікаво, що орієнтуючись переважно на одну з відомих на сьогодні традицій виконання пісень на бандурі, кобзі та лірі, жоден з музикантів не був схожий на іншого, кожен відшукав свій оригінальний стиль, не порушуючи при цьому зв’язку з традицією.

Один з учасників кобзарського з’їзду, Юрій Фединський, представив увазі глядачів торбан, або «панську бандуру», на якій виконав барокову пісню, ймовірно, так, як її виконували в часи козацького бароко.

Пан Юрій є незвичайним відновлювачем українських традицій, адже увагу одразу привертає його американський акцент. Але, незважаючи на своє українсько-ірладське походження (і на те, що народився у США), він вважає себе в душі українцем.

Максим Трубніков з Одеси

Завершували перший день «Кобзарської Трійці» інструментальний гурт «Надобридень» і танці всіх тих, хто не покинув товариства, вражений виступами, і знайшов в собі сили потанцювати українських традиційних танців.

Другий фестивальний день розпочався освяченням виготовлених напередодні інструментів. Потім бандуристи виконували біля церкви пісні, переважно релігійного змісту (псальми та канти).

Тут і виявився найбільший інтерес до народних співців – дуже багато перехожих зупинялись, щоб послухати, співпережити давні історії, похвалу Богові, святим. Слухачам це подобається, треба виходити з цехів на вулиці, а в музей запрошувати всіх тих, хто от так долучається, цікавиться і обов’язково захоче почути цю красу ще не один раз.

У кобзарів (ми вже знаємо) – багато традицій. Ще одна – це покладання бандур до пам’ятника одного з братчиків цеху, котрого вже нема з нами, – Миколи Будника. Щиро радіє теперішній голова Київського кобзарського цеху, Микола Товкайло, кажучи: «Як добре, що кожного року бандур все більше».

Концерт, що відбувся на другий день «Кобзарської Трійці», був не менш емоційним, насиченим, глядачі не хотіли відпускати музикантів зі сцени, просили їх, аби вони грали ще і ще.

Сергій Чурай

Василь Кирилич

Лірник Ярема

Але, як в суботу на завершення вечора по-філософськи сказав цехмайстер Львівського лірницького Цеху Михайло Хай, «все на світі має свій початок і свій кінець». Так і виступи завершились, а вечір продовжився танцями у супроводі гурту «Гуляйгород». Бажаючих потанцювати було багато, а той, хто до цього часу танцювати не вмів, мав чудову нагоду навчитись.

Тепла, затишна, майже домашня атмосфера фестивалю спонукає до того, щоб не оминати його своєю увагою. А тужливі і – рідше – жартівливі пісні кобзарів викликають бажання шукати їх потім на вулицях міст, коли, втомлений від міського шуму і суєти, роботи-бігу-проблем, зупиняєшся, занурюєшся у глибину віків, відключаєш розум, віддаєшся емоціям і чи то плачеш з чаєчкою, чи сумуєш за втраченою християнською душею Марусі Богуславки, чи за козаком, що загинув серед степу, і нікому його поховати, чи то роздумовуєш на теми правди-неправди, життя-смерті, поринаєш в українізований християнський світ, де свої і Адам, і Єва, і Ной, і Богоматір, і Ісус, і українські святі, які оберігають наш народ впродовж багатьох століть.

    Фото: Сергій Чурай

Тож не проходьте байдуже повз самотніх співців-кобзарів, вони доносять до наших днів прадавню традицію, висмикують нас з обіймів буденності, відновлюють втрачену духовність. Дякуймо їм і підтримуймо велику справу, яку вони виконують для України, для української культури.